[sc:adsence]

До 90-річчя з дня народження В.М. Хромова

Завжди з глибоким сумом думаю про те, які неймовірні муки випали на долю старшого покоління. Яка неймовірно тяжка доля була їм вготована. Одночасно схиляюсь перед їхнім героїзмом і мужністю, мудрістю і довготерпінням, вірою в себе і їхньою вірою в Бога. Про одну таку людину я й хочу розповісти.
21 січня 1926 року в м. Очаків, у сім’ї Михайла і Меланії Хромових з’явився на світ син Володимир. То були тяжкі часи: колективізація, голодомор 1932-33 років…В 1941 році хлопець закінчив 7 класів, та подальші його плани зруйнувала війна. Батько пішов на фронт боронити Вітчизну, а Володимир з матір’ю і молодшою сестрою залишився в окупованому Очакові. Фашисти встановлювали свої порядки: молодь відправляли на роботи до Німеччини, решта населення повинна була працювати на вермахт за місцем проживання.
Після звільнення Очакова від окупантів в 1944 році Володимир пішов на фронт. А невдовзі матір Меланія отримала звістку про загибель сина в боях за звільнення Польщі. Та сталося диво – Володимир насправді був живий, під його прізвищем поховали іншого солдата, якого ще довго десь чекали близькі та рідні як безвісти зниклого.
Відгриміла війна, і солдати-переможці поверталися до домівок, до мирного життя. Але дехто з них ще залишався на військовій службі, щоб охороняти мирне життя. Саме така доля випала і Володимиру Хромову. Іще цілих шість років солдат-фронтовик відслужив у армії, і тільки в 1951 році він демобілізувався і з дружиною Поліною повернувся в рідні місця, але вже не в Очаків, а в с. Рівне Очаківського району, де мешкала його родина.
Після закінчення курсів техніків-будівельників, Хромов почав працювати майстром-будівельником в племрадгоспі ім. Шмідта. Роботи у сільських будівельників було непочатий край, а ще до того ж, море проблем.
Йшли роки, господарство змінювалося на очах, та й сім’я у Володимира збільшилася, народилися дві донечки – Валентина і Тетяна. Крім трудових буднів та сім’ї, Володимир Михайлович присвячував свій час ще й спорту. Протягом тривалого часу він був незмінним воротарем футбольної команди радгоспу, яка займала призові місця не тільки в районі, а й в області.
З роками зростав і професіоналізм Володимира Хромова. В 1970 році його призначили на посаду головного будівельника радгоспу. Саме у цьому році і звела нас доля на трудовій ниві. 1971 рік для В.М. Хромова ознаменувався вводом в експлуатацію сільського Будинку культури, адмінбудинку (контори), механізованого току, механізованого свинарника-відгодівельника, маточної кошари, корівника та переселенських будинків.
Проте такі темпи будівництва не вирішували проблем великого господарства, площа якого складала біля 20 тис. га землі, в т.ч. 15241 га ріллі, на якій було створено чотири відділки та п’ята виробнича одиниця – кінно-спортивна школа в сусідньому Миколаївському районі. Недостатньо було виробничих приміщень, в першу чергу кошар, житлових будинків, доріг з твердим покриттям, в аварійному стані знаходилась середня школа, дитячі садочки розміщались в пристосованих приміщеннях, групи були переповнені. Потрібно було терміново переселяти жителів радгоспу зі старих бараків і землянок. Автогараж у центрі села теж мав непривабливий вигляд. Все це вимагало від головного будівельника значного збільшення обсягів будівництва. А на заваді, в першу чергу, стояла планова дисципліна. За понадпланове будівництво суворо карали. Тож і доводилося головному будівельнику вирішувати будівельні проблеми, обходячи законодавчі «пастки» та не порушуючи при цьому фінансову дисципліну. Для Володимира Михайловича головним девізом завжди було: «Бути завжди першим та кожного року виконувати обсяги будівництва не менш, ніж на мільйон крб.».
Незабаром була збудована нова середня школа на 320 учнів та 8-квартирний з усіма зручностями будинок для вчителів, радгоспна їдальня з пивним баром – це були перші такого типу новобудови у нашому районі. Пізніше в господарствах району вводились більш сучасні в архітектурному плані подібні об’єкти. Ми ж на той час задовольнялися тими проектами, які нам пропонував Одеський інститут «Радгосппроект». Саме туди і направлялися наші ліміти для проектування з Укрплемтресту. А документацію на будівництво вівцекомплексу довелося узгоджувати в головному інституті в Киргизії, обладнання на цей комплекс і пункт для стрижки овець замовляти в Казахстані. Всі перераховані об’єкти Володимир Михайлович щорічно здавав без зайвого галасу і пафосу.
«Голубий вогник» природного газу вперше у районі загорівся теж саме у радгоспі ім. Шмідта, одночасно з цим був газифікований і 2-квартирний житловий будинок оператора ГРП. Керівництвом радгоспу створення гідних умов проживання для працівників вважалося тоді обов’язком. Тож, даремно шукатимете у ЗМІ району та області матеріал про цю важливу подію, бо для нас вона була звичайним робочим моментом, який зовсім не потребує особливого розголосу. Тому, сьогодні більшість жителів сіл району, мабуть, і не в курсі, звідки до них прийшов природний газ (за винятком, хіба що, мешканця Козирки В.М. Козулі, який свого часу прийняв від В.М. Хромова естафету головного будівельника радгоспу і знав, що газогін до їхнього села був підведений від Рівненського ГРП, започаткованого саме Володимиром Михайловичем з його спеціалістами).
На жаль, час невблаганний, і Володимира Михайловича вже немає серед нас. Та результати його праці, добрі справи, які він полишив після себе, завжди озиватимуться у серцях тих, хто його пам’ятає, теплими спогадами і щирою шаною. Тому хочеться сподіватися, що у Рівному, для якого свого часу він так багато зробив, пам’ять про цього солдата-будівельника, росіянина за походженням та справжнього українського патріота (який любив, добре знав і завжди розмовляв чистою українською мовою), буде увічнена у назві однієї з вулиць села.

М. КЛЮЧКО