[sc:adsence]

Рівне 030Цілеспрямована, чуйна, працелюбна, не стоїть на місці. Слідкує за новинками, розвивається, має твердий характер, що для керівника дуже важливо – так характеризують цю жінку ті, хто її добре знає. Розпочинаючи розмову з завідуючою Рівненською амбулаторією Галиною Олександрівною Ляшинською, я не була оригінальна – запитала одразу ж, чому вона вирішила стати саме лікарем. Адже всі ми розуміємо, що це не просто одягання білого халату та повага оточуючих – це відповідальність і ненастанна праця.
– Це довга історія, всю її не розповідатиму, – Галина Олександрівна навіть не замислювалась. – Так вийшло, що я сама доволі довго хворіла, перенесла операцію… Дивлячись на лікарів, що траплялися на моєму шляху, й вирішила обрати цю професію. Сама місцева. Народилася у Рівному, а закінчивши школу, у 1982 році вступила до Харківського медінституту. Під час навчання познайомилася зі своїм чоловіком, він родом з Житомирщини, і за розподілом ми поїхали працювати на його батьківщину.
Коли сталася Чорнобильська аварія, ми уже мали двох діток. Тож вирішили не наражати на небезпеку їхнє здоров’я, переїхати. На той момент тут, в Рівному, працювала хороший лікар, Лідія Дмитрівна Холодкова, місць в Очаківському районі не було, і щоб залишитися десь поблизу, ми через Миколаївський облздрав потрапили до Ковалівки. Працювали там з 1992 по 94 роки.
– Не жалкували, що додому не потрапили?
– Чесно кажучи, працювати там було непросто. Село велике за протяжністю, у ньому мешкало багато неблагополучних сімей. Я працювала там дитячим лікарем, чоловік – за спеціальністю, терапевтом. Коли з’явилася можливість, ми одразу ж переїхали до мого рідного села. Чоловік став завідуючим тоді ще дільничною лікарнею, я – терапевтом. Потім були реформа, сімейна медицина, скорочення, закриття закладів… Чоловік, щоб не залишитися без роботи, прийняв пропозицію закінчити курси рентгенолога та перейшов до Очаківської ЦРЛ. Потім 4 роки пропрацював у Лівії, далі влаштувався до Миколаївської лікарні за спеціальністю. Він у мене і Афган пройшов, довелося всього в житті побачити.
– А діти?
– За турботами вони непомітно виросли… Донька пішла майже нашою стежкою – працює провізором у аптеці в Миколаєві, син забажав стати юристом.
– Ви не намагалися направити його на батьківський шлях?
– Доля все одно розставляє всі крапки над «і», – каже Галина Олександрівна, – приводить людину туди, де вона має бути.
– Розкажіть трохи про ваш лікувальний заклад.
– Ми пережили і важкі часи, і часи радості. Наша дільнична лікарня при реформуванні першою на Очаківщині стала амбулаторією. За табельним оснащенням вимоги нині до амбулаторії високі. А основне, все, що тут є, – маємо ще від тієї дільничної лікарні. Зберегли завдяки нашому персоналу, за що їм велика подяка. В травні ось зробили власними силами ремонт, цього року сільрада обіцяла нам полагодити покрівлю, що вже цього потребує.
Однією з проблем, і мабуть, найбільшою, тут завжди є потреба в кадрах. На жаль, молодь зовсім не хоче їхати працювати до села, і це давно не секрет.
Амбулаторія наша укомплектована – лікар загальної практики сімейної медицини. Є дві медсестри, медичний реєстратор, санітарка, водій, працівник по обслуговуванню та ремонту будівель. А ось у фельдшерських пунктах по Рівненській сільраді – у Благодатному, Острівці, Матросівці, Осетрівці, – це на 1553 особи населення – тільки санітарки. Звичайно, допомогу на своєму рівні населенню вони надають, утримуть в чистоті ФП, але медичних сестер, як це має бути, там нема. Тому виїжджаємо на прийом раз на місяць. Радіус обслуговування виходить – 60 кілометрів. Отож, дуже-дуже чекаємо, що колись все-таки ці робочі місця заповняться.
Зараз, влітку, наплив пацієнтів зменшується, а в холодну пору року буває до 40-50 відвідувачів на день. Знаю вже своїх пацієнтів, як кажуть, «от и до» – за стільки років роботи… Що найбільше їх турбує? Серцево-судинні захворювання, як і всюди в Україні, гіпертонія.
Для зручності людей у нас відкрито аптечний пункт від центральної аптеки. Бачимо щоразу, як зростають ціни на ліки, і це не радує. Та знаючи статки пацієнтів, обираємо, що призначити, щоб і дешевше, і ефективніше.
Також великою проблемою, як в цілому в Україні, є перебої з поставкою вакцин. Колись, коли була хвиля відмов від щеплення, я казала: мамочки, прийде момент – і ви самі захочете зробити ці щеплення, та навіть купуватимете для цього вакцину. Так і є. Але деякі препарати настільки дорогі, що не кожен собі може їх дозволити. Тому й чекають на безкоштовні. А відмов тепер у нас немає, тільки за медичними рекомендаціями. Мабуть, люди нам все-таки довіряють.
… Поступово у нашу розмову включаються і медсестри: молода Анастасія Білостецька та досвідчена, знайома багатьом у районі Зоя Миколаївна Пеляховська. Вони зауважують: найцінніше те, що в їхньому колективі є порозуміння, а головний лікар ніколи не боїться «зняти корону» і порадитися з колегами – все-таки, разом легше прийняти правильне рішення. А це важливо, коли у тебе робочий день, як вони жартують, не те що 48, а всі 56 годин на добу. Сільський медик – завжди на виду, завжди у «вільному доступі». Тому так важко завойовувати довіру пацієнтів. Але якщо вже її маєш, як Галина Олександрівна та її колеги – значить, недарма давав клятву Гіпократа.

З медиками спілкувалася І. БАРАНОВА
Фото автора