[sc:adsence]

“Гул техніки, танки, БМП, люди, БТРи, машини – все розбивається одне об одне, пил, дим, вогонь…  Поля горять, поруч постійно лягають снаряди. У когось влучає, у когось ні. Хтось десь волає про допомогу. А там під шквальним вогнем повзуть наші поранені хлопці, один скривавлений тягне іншого, і допомогти не можеш нічим. Біжиш: без криків, без емоцій,  не знаєш, виживеш, чи не виживеш. Відчуття, ніби знаходишся  не в тому місці,  не в той час, наче свідомість десь далеко. А ти  спостерігаєш всю цю картину, яку охарактеризувати можна лише в двох словах – НІМИЙ ЖАХ…”

Тридцятирічний Олексій БОНДАРЕНКО з Іванівки, міцний, морально сильний  молодий чоловік повернувся із зони АТО з сивиною. Він пройшов через те, що називають пеклом. Побував у самій його серцевині, так званому котлі, пережив найжахливіші 22 дні безперервних обстрілів практично без їжі та води. Хлопець не жаліється, а просто констатує факти зі своїх військових буднів.

IMG_0176
Брати Бондаренки

 

КУДИ Ж ВИ, СИНИ МОЇ?

У іванівців Ольги Петрівни та Віктора Олександровича Бондаренків троє синів. Середнього Андрія та молодшого Олексія відправили до зони АТО. Коли батько та мама дізналися про те жахіття, що відбувається на Сході, їх переповнювало відчуття гострої несправедливості та обману. В голові постійно крутилися запитання: “Чому саме мої діти там ризикують життям? Кому це потрібно? Навіщо ця війна? Не для того ми виховували синів! Який героїзм!?”. Адже героями для батьків вони були вже давно – коли зробили перші кроки, пішли до школи, отримали свою першу оцінку… Хлопці їм потрібні живими, цілими та усміхненими!

За долю Андрія та Олексія переживало все село, а що там вже казати про батьків.

– А як жити нормальним життям, коли знаєш, що твоє дитя там на межі між життям та смертю голодне та холодне? – розповідає Ольга Петрівна.

– Щоранку просинаєшся, і руки трусяться, бо не дай Господь не буде дзвінка, – згадує батько.

Цим людям слід віддати належне. Вони зайняли активну громадянську позицію і виявляли турботу й про інших мобілізованих, які опинилися заручниками ситуації. Вони не замовчували проблем славнозвісної 79-ї бригади, де служили їх діти, зверталися всюди, стукали у всі двері. Їх обурювали генеральські звіти про те, що у хлопців усе добре. Бо знали, як було насправді.

У батька й досі багато риторичних запитань до держави: “Мені незрозуміло, чому кажуть, що мої діти були в АТО? Вони ж побували на справжнісінькій війні! Це абсурд, що хлопці отримають лише довідку учасника АТО, а не бойових дій. Розтлумачте мені, як батькові, чому так?..”

ВІЙНА ЙОГО ОЧИМА

Андрій та Олексій ніякого відношення до військової справи не мали. Старший брат був охоронцем іванівського дитячого садка, Олексій закінчив Харківський університет внутрішніх справ і деякий час працював у міліції (офіцер запасу).  Першою хвилею мобілізації були призвані до в/ч 0224.

– З самого початку нам наш воєнком сказав: “Хлопці,  я вам гарантую, що до травня місяця ви всі будете вдома. Усього 45 діб”, – згадує старший солдат О. Бондаренко. – Медогляд був формальним, брали навіть тих,  хто фізично і морально служити не міг. Це нагадувало радянську планову систему. Тому вірили не всі у достовірність його слів, – продовжує він. І як виявилося, не дарма…

– Одразу вирішили, будемо тільки разом з братом, неважливо де, але разом, – розповідає Олексій. Так і вийшло.  Хлопців зарахували в один артилерійський дивізіон. По прискореній програмі в Широкому Лані готували в артилерію. – Раніше ми з цією справою взагалі ніяк не були знайомі, – продовжує він, – а тут довелося. Моя посада і братова звалася номер обслуги, тобто я підносив снаряд, а він заряджав.

Те, як ми потрапили на Схід, можна назвати пересуванням циганського табору. Всі були в бронежилетах, касках, але дуже старих, вони за часів ВВВ не допомагали, а що вже казати про ступінь захисту від сучасного озброєння. Нас ніхто не вишиковував, так як це раніше відбувалося, приміром, при відправленні радянських військ в Афганістан. Постійно кидали з одного місця на інше. Водили, усілякими петлями маневруючи (командирам видніше, як треба, – говорить Олексій). По дорозі на Донеччину вже ходили чутки про те, що почалося – наших б`ють, необхідна допомога і підтримка. Хотіли навіть вже кидати нас у бій, але наказ відмінили. Відчуття небезпеки оволодівало свідомістю.

НАСТУП ПОЧАВСЯ 12 ЧЕРВНЯ

Думали просто черговий раз переїзджаємо, але як виявилося, ми поїхали саме воювати. Вночі посередині поля вистроїли дивізіон й почали стріляти, не розуміючи і не знаючи куди, просто виконували наказ. Як нам потім сказали, в районі населеного пункту Сніжний був блокпост. Ось туди ми відпрацювали чотири години артпідготовки.   Кажуть, що тоді зібрали 4 “Урали” останків  бойовиків.

“УКРАЇНА” – “РОСІЯ”

Знову почали пересуватися. Опинилися біля самої “нульовки”. Ніколи не думав, що так виглядає кордон між державами, – просто обрив, забиті кілочки  й написи “Україна”-“Росія”. Виявляється дуже просто пересікти цю межу. Ми їхали і весь час бачили, що на іншій стороні через рів за нами спостерігають чи то бойовики чи то ФСБешники.

З прикордонниками від пункту Мариновка відправилися у напрямку на схід до Луганська. Їхали й наступали, виконували накази, прикриваючи наших хлопців з піхоти,  які рвалися вперед. Працювала авіація, літаки, вертольоти. В одну з ночей доїхали до якоїсь висотки, розташувалися просто у полі, окопалися як могли, бо сил насправді вже не було (цілодобово на ногах, без сну). Ця висотка була близько в 7 км від Савур-могили, поблизу села Дмитрівка (внизу Дьяково).  У цьому квадраті стояли тиждень. Перебоїв із забезпеченням на той час не було, підходили колони.

ПЕРШИЙ БІЙ

Олексій зізнається, що насправді відчув, де знаходиться, після того, як їх бригада вперше потрапила під обстріл. Раніше ж хлопці тільки йшли в наступ. Того ранку зі сторони Росії їх обстрілювали близько 5 годин. У наших військових закралася думка про те, що їх хтось «здав», бо пуляли одразу з приїздом розвідки, наче спостерігали.

– Декілька снарядів по селу, потім все ближче й ближче (скоріш за все у  лісосмузі сидів корегувальник). Згодом почали бити конкретно по нас із самохідної артилерії . На щастя, людських втрат не було. Минулося. Справді, як на диво, у хлопців снаряд упав прямо біля окопу, і якби не бруствер, то мабуть убило б. Щоправда, перебило ноги, комусь пальці, але головне що лишилися живі, – розповідає солдат.

– Усі були просто шоковані. Лишалося багато незрозумілого  для нас. Але припинення того бою, я вважаю, заслуга командира. Наш комбат, спостерігаючи таку ситуацію, прибіг з висотки. Ми ж не могли навіть висунутися з окопу, щоб зорієнтуватися, звідки б`ють. Він встав за крайню гармату (їх стояло 6) і почав обстрілювати. Цього не чекали бойовики й почали відступати. Спрацювали і наші розвідники, прибравши корегувальника. Вогонь було припинено.

Оскільки позиція була пристріляна,  прийняли рішення переходити на інше місце. Ми пересунулись десь на кілометр до лісосмуги. Тільки стали на ранок, як почали пристрілювати і цю позицію. Знову змінили місце дислокації, переїхавши за посадку, (Луганська область, зовсім недалеко від Дьяково).  Там обкопалися, стояли близько тижня.

У САМОМУ КОТЛІ

Почалися щоденні обстріли. Ми як артилеристи розуміли, що там працює не одна гармата, і підвіз боєприпасів у них безперебійний. Обстрілювали зі сторони Росії. Особливо чітко це видно було вночі по спалахах. Згодом вже навіть по звуку почали розуміти, куди летить снаряд. Стали звичними чергування біля окопів. Спати вдавалося півтори-дві години на добу. Та й це важко було назвати сном.

Тільки-но прийде твоя черга відпочивати, ляжеш спати, чуєш, як все гримить, земля трясеться, – згадує хлопець. – Ми взнали, що знаходимось у самому котлі. Перестали ходити колони. Боєприпаси закінчувались. Лишилися тільки ті, які ефективні при прямій наводці. Обстріли познищували наші боєкомплекти, техніку, лишилося дві гармати, і ті, як то кажуть,”на ладан дихали”. Ми вже не стріляли.

СЛОВО ПРО КОМАНДИРА

Наш  командир батальйону, майор, постійно нам повторював: “Ви мені потрібні живими”. Коли щоденно поряд з нами проїжджали колони з 10 танків, 4 БТРів, 30 автомобілів з прапором Російської Федерації, неодноразово виникало бажання показати, що ми там є, і завдати їм хоч якоїсь шкоди. Але комбат завжди припиняв такі пориви, вважаючи безглуздям викликати на себе вогонь. Нас просто могли перемолоти, це зайві людські втрати. Він завжди зважував ситуацію, намагався давати правильні команди, ризикуючи своїм життям. Так він і загинув героїчно. Під час обстрілу “Градом”  знаходився в капонірі,  так би мовити, у дверях,  спостерігав за тим, як проходить бій. Поруч знаходилось три офіцери. Снаряд попав саме в цей бруствер, йому знесло півголови, обірвало руку. Кажуть, встиг тільки зойкнути. Але в цей момент він своїм тілом закрив своїх хлопців, молодих офіцерів, один з яких став напівглухим, інший, начебто, з`їхав з глузду.

22 ДНІ БЕЗПЕРЕРИВНИХ ОБСТРІЛІВ

Обстріли починалися у будь-який момент. Ми перетворилися на пацюків. У постійному очікуванні сиділи біля окопів, ховалися в ямки. Перекривали наші бліндажі, всім, чим можна, аби тільки убезпечити себе від загибелі. Почали закінчуватися продукти. Харчувалися спочатку раз на добу. Що таке хліб – забули. Навіть зацвівший повиїдали. Сухарі також скінчилися. Не стало й круп. Перестали готувати каші, і навіть ту набридлу огидну тухлу кільку, яку давали перевареною замість підливи. Пішли в хід норвезькі сухпаї. Але там в основному напої, для 65-кілограмового бійця може ще піде, а для здорових хлопців цього було замало. Воду підвозили рідко, лише для пиття. Про помитися або попрати  не могло бути й мови. Всі ходили брудні, немиті, але про це ніхто не думав.

Почали закінчуватися й паї. Із загашників повиїдали й консерви. Час підходив, їжа закінчувалася, все частіше ставало питання, коли ж ми виїдемо звідси? Як водичка ще була, варили кашу з зібраних на полі колосків. Виживали як могли…

ДОВГООЧІКУВАНА КОМАНДА -“ГОТУЄМОСЯ ДО ВІДХОДУ”. ПРОРВАЛИСЯ!

– Відходити почали 6 серпня. Техніку, яка була виведена з ладу, підривали, щоб не дісталася ворогам. Почали прорив три наші колони. Перша пройшла нормально, другу почали пристрілювати, а з нашою, (ми вийшли навечір, 79-та бригада, і 24-та) пощастило менше. Тільки-но з`їхали  вниз до Дьяково, почули: “Спостерігаємо безпілотника!”. Через  10-15 хвилин лягло два перших снаряди важкого озброєння. Корегуванням розриви підходили все ближче до нас. Вважали кращим загинути на БТРі, ніж без дій стояти в полі живими мішенями. Всі занепокоєно кричали: «Давайте прориватися!» А попереду засада нашої 72-ї, з якою пропав зв`язок. Вони не знали, що попереду ми,  й почали бити по нас. Зліва росіяни, попереду наші. Якось прорвались, йдемо вперед. Увесь цей час нас криють “Градом”.

Я їхав в нашому батарейному БТРі, в нього попав снаряд. Він ззаду розірвався, мотор вибухнув. Встигли тільки зіскочити, і він спалахнув.  Потім його все ж добили.

Хлопці розказували, що довелося бачити як їде БТР, боєць спадає з борту  і на шаленній швидкості попадає під колеса. Війна – це велика кровава мішанина. Вогонь, стрільба, гул снарядів…

Олексій ще довго розказував, що йому довелося пережити й побачити…  Як хлопці все ж зуміли прорватись!!! Він розказав про неймовірні емоції, які він, та інші, пережили, коли побачили наших. Й де тільки поділася втома, коли з`єдналися знову в одну колону.  “Тепер лише вперед і вперед!” – вигукували з піднесенням наші військові. На шляху траплялися повністю знищені села, майже біля кожного будинку знаходився сепаратиський опорний пункт, окопи. Розповів, і як їх ГЕРОЇВ урочисто зустрічали у Миколаєві.

ВАШИМИ МОЛИТВАМИ

– Чесно кажучи, впевнений, що вижив маминими молитвами і молитвами людей, які за мене переживали. І я постійно молився. Насправді, без усіляких перебільшень, відчував, що нас вивів сам Господь. Доволі часто бували моменти, що саме там, куди я хотів бігти, вибухав снаряд. Навіть той же БТР розірвало, але ж всі залишилися цілими.

Сім`я Бондаренків завдячує багатьом людям за моральну підтримку, спільні молитви з отцем Михаїлом. За дієву підтримку керівнику апарату райдержадміністрації С.П. Шевченко та її родині. Голові Іванівської сільської ради Л.О. Рачковій, С. Середі, родині Жарковських, однокласникам, сусідам, кумам Грошовим-Куркіним, Л. Ушко, Н. Пінчук, Овсепян-Рачковим.

– Низький вам всім уклін, (цитую батьків). Миру, добра вам та вашим сім`ям. Нехай Господь береже нашу Україну і наших дітей.

Зараз Андрій після отриманої в травні травми ноги переніс операцію і знаходиться у шпиталі. Олексій реабілітується фізично і морально. У нього незначне пошкодження хребта. Мама зі сльзами на очах згадує, як перший час після голодовки випоювала сина бульйонами, по ложечці, щоб не нашкодити виснаженому організму. Там хлопець скинув 10 кг. Батько  емоційно показував, яке лахміття лишилося від придбаної за власний кошт військової форми та розповідав про черствість накрохмалених генералів, які, не нюхаючи пороху, віддають незрозумілі накази.

На щастя, фізичне здоров`я хлопця можна поправити, а ось спогади від пережитого й побаченого… Старший солдат зізнається, що досі щоночі бачить війну. Знову туди повертатися, як говорить він сам, просто немає сил, інша справа йти служити у тилове забезпечення частини. Скоріш за все, так і станеться. Але пройшовши через усе пекло війни, він упевнений: боронити свою землю необхідно!

Мовляв, “якщо не ми, то хто?”.

Н. КОШОВА.

Фото з архіву родини Бондаренко.

20140622_100125
Ночівля
20140628_203005
Після обстрілу
IMG_20140808_052051
 Олексій разом з Очаківським товаришем Євгеном Марченком