ЮРІЙ ЗІНЬКОВСЬКИЙ
50 років на поетичній ниві
14 листопада наш земляк Юрій Васильович Зіньковський відзначив ювілей – 50 років своєї творчої діяльності, бо саме цього дня півстоліття тому у районній газеті «Чорноморська зірка» був опублікований перший вірш, з якого розпочався його довгий шлях у поезію.
Творчість Юрія Зіньковського стала вже часткою нашого буття, бо кожна подія, яка відбувається в житті суспільства у цілому, нашої країни, Очаківщини, чи рідного села, знаходить відлуння у його творах. Він достеменно знає ціну миті – уже прожитої й наступної. Його поезія – то чутливий камертон думок, почуттів, стану душі.
Юрій Васильович – справжній життєлюб, закоханий у рідний край. Читаєш вірші земляка– й одразу потрапляєш у полон його поетичного слова, відчуваючи навколишній світ його зором, слухом і душею.
Редакція «Чорноморської зірки» щиро бажає йому не втрачати творчого запалу та, як завжди, у простих речах помічати високий філософський зміст, а ще – поповнення рядів шанувальників поета.
А тих, хто не уявляє нового випуску «Леванту» без віршів Юрія Васильовича, ми радуємо добіркою його нових поезій.
Літнє
Мов тільки стулились очі –
А день вже й почав свою путь.
Якими короткими ночі
У місяці червні стають!
І дня буде знову замало,
Щоб денне усе поробить.
А ніч лише тільки засмага
На втомленім тілі доби.
Смерть абрикоси
Ізнизу хвилі все до неї линули,
Згори по кручі п’ялась дереза,
А опріч неї, між піском і глиною
На кілометри – ані деревця.
Народжена скоріш за все із кісточки, –
Бо хто в цю землю щось коли садив? –
Зійшла вона, як випадкова звісточка –
З горішніх далей, де шумлять сади.
Коли на всьому оковиднім просторі
З горбів збігала зелень, наче грим,
Під нею тінь була спасенним островом
У океані літньої жари.
…Обвали кручі дибились торосами,
З лиману хвилі все так само йшли,
Коли запахло раптом абрикосами
Там, де завжди лише гірчив полин.
Аж до води вони, було котилися
В липневі дні від вітряних атак,
І від горішніх чимось та різнилися –
Був трохи іншим запах їх і смак.
Роки, мов чайки, над лиманом линули,
В один лиш бік все линули вони…
Висілі хмарка над піском і глиною,
Весною – біла, жовта – восени.
Після зими з хуртечами й морозами,
Негод і власних звідавши наліт,
Я так любив сидіть під абрикосою
І слухать шум все витерпілих віт.
…А протім небо сіялося дощиком,
І збігла стежка, наче у провал,
Де мертва крона під низеньким стовпчиком
Лежала, як відтята голова.
Оце і все, що від життя лишилося,
Своя сокира є на кожен вік…
Листочки ледве-ледве ворушилися,
Вони й були, мабуть, іще живі.
Кому вони зробились перепоною,
Ці кільця літ, що наче мозолі?
І я подумав, жалем переповнений:
– І є ж такі ще люди на Землі!
…Уже був серпень аж до краю стоншений,
Його уже виднілася й межа…
Лежав вінок під почорнілим стовпчиком,
Як під надгробним каменем лежав.
Із штучних квітів…Пам’яттю призначене
Довгожиття для неживих вінків…
І я подумав, що не все ще втрачено,
Коли є люди на Землі й такі.
Як це сталось?
Як це сталось, як це сталось? –
Хто на це вже відповість? –
Що прийшла до мене старість –
Гість, який уже й не гість.
Гості всі – дитинство, юність,
Все зелене й молоде,
Вже така, здавалось, буйність –
Всі пішли, а ця – не йде…
Хто такі права вже дав їй,
Хто зарадить в цій біді,
Що вона все далі й далі
Забирається в мій дім?
…А нічого і не сталось,
І кого здивує вість,
Що прийшла й до мене старість,
Як господар, а не гість?
Голуби
Я знаю, звідки слово «голуби» –
Воно зійшло, звичайно що, із висі,
Коли в небесний простір голубий
Хтось на землі надовго задивився.
І знизіли дерева і дахи
У мить, коли в когось над головою
Тоді іще без імені птахи
Купалися у небі голубому.
І той один, хто з дому їм махав,
Ще на віки лишаючись наземним,
І дав ім’я цим трепетним птахам,
Сам назавжди зоставшись безіменним.
– Уже, як міф, дерева і дахи,
Казковим час той став давно так само.
…Злетіли в небо просто як птахи,
Щоби на Землю сісти голубами.
Поле
Это поле черно-белое, как жизнь,
Каждой клетки каждой клеткою держись
А фигуры, будто люди, – ведь и тут,
Как по жизни, все по-своему идут.
…Здесь одним – так шире всех шагать дано;
Да и в сторону какую – все равно.
…Ну, а эти, что все прыгают, – из тех –
Что свои им, что чужие – через всех.
…Те, что первые, и ходят лишь вперед,
И такой у них всегда короткий ход!
Это – пешки, их не спутаешь ни с кем,
Больше всех их, как и в жизни, на доске.
Потому-то мастера любой поры
Расставались так легко с «душой игры»! 1
…Это поле, черно-белое, как жизнь,
Эту пешку так притягивает высь!
Шаг последний лишь – и пешке все под стать –
Стоит только быть собою перестать.
…За чужую спину прятать свою грудь –
Как и в жизни, рокировки та же суть.
И надежно все и выгодно – смогли!
Только в записи потом одни нули. 2
…Обе чаши у часов давно полны,
И горчит уже осадок, как полынь:
Над простым так много думаешь – и вот
Самый главный не успеешь сделать ход.
Это поле черно-белое, как жизнь,
С ним расстанешься, хоть как его держись.
И уйти с него в убежище одно
Всем фигурам черно-белым суждено.
Черно-белая, как поле, моя жизнь,
За себя, не за него мне расскажи:
-Почему лишь за тобою тот приют,
Где фигуры твои равными стают?
1 Так назвал пешки знаменитый французский шахматист Ф.А. Филидор (1726-11795).
2 Запись рокировки шахматной нотацией: длинной: 0-0-0, короткой: 0-0
Пророцтво
Зі смертю кожної людини
Вмирає цілий світ
Мудрість
Хоча і щомиті й на кожному кроці
Непевності віють вітри,
Я знаю, що буде в п’ятнадцятім році:
Мені буде сімдесят три.
Та навіть і це крізь туман таки світить,
Я точно лиш знаю одне,
Одне, але те, що кінець буде світу
Тоді, як не стане мене.
Пам’яті Андрія Баля
Знов серце стиснулось від болю:
Яка в життя коротка путь!..
Він мав і прізвище футбольне – 1
Туге й дзвінке, як його суть.
Так само, як Медвідь і Сабо, – 2
Через багато тільки літ –
І з тих же місць і він так само
Провів наш м’яч по всій Землі.
На все життя він з ним зріднився,
Його життя він був і зміст…
На полі лиш не народився,
Та вмер на полі футболіст. 3
1 balle (фр.) -м’яч
2Гравці київського «Динамо» і збірної СРСР, родом із Галичини
3А. Баль вмер на футбольному полі.
Дещо про мистецтво
Мистецтво дано нам для того,
Щоб не вмерти від істини
Ф. Ніцше
Поезія і вся література,
І все мистецтво, що на світі є!
Вам сонми літ, та чи людська натура
Від вас хоч трохи людяніш стає?
На повен зріст неправда всюди ходить
І нице все підносить до небес.
Різниця в тім, що більше ніж природу,
Ми боїмось тепер самих себе.
Читаємо життя, як вічну повість
Про віру, і надію, і любов,
Але наш Бог, який, звичайно, совість,
До нас не ближче з кількістю церков.
Та все ж, та все ж, питання в головному,
Яке саме собою постає:
Чи був би світ, з прекрасним незнайомий,
Хоча б таким, яким він зараз є?
Мірра
За спогадами І.П. Шагай, жительки с. Чорноморка
З далі вітер пам’яті війнув:
Це було у Львові, у війну.
Як давно було вже, як давно,
Та не забувається воно…
В тім зв’язку між поколінь і суть –
Пам’ять естафетою несуть.
…У той бік, де львівська цитадель,
Гнали німці змучених людей.
Гнали, щоб назад не повернуть,
Йшли євреї у останню путь.
Йшли та йшли повз той напівпідвал,
Пів-вікна, що в білий світ підняв.
Хтось – а хто – вже взнати не дано –
Дівчинку і вкинув у вікно.
За вікном тим вже не перший рік
Проживав мій не розлогий рід:
Бабця-полька, українець –дід
І донька їх – дівчинка тоді.
Дівчинка та – матінка моя,
З її вуст це все почула я.
…А підкидьок років чи й п’яти
Скімлив у куточку темноти
Те падіння, як останній рух
З маминих, мабуть, скоріше рук.
Міра страху – вся була в очах,
Міррою назвалося дівча.
Навіть як оговталась мала,
Більш сказать про себе не змогла.
Та смаглявість, кучерики ті –
Що й казать, як все на видноті.
А вікно, що прийняло дитя,
І було дверима до життя:
Що робить – не думала сім’я
Знайда зразу стала, як своя.
…Небезпечним став найближчий дім –
Адже німці мешкали у нім.
Адже там жили два хлопчаки
До всього цікавих і метких.
Та від всього світу як могли
Міррочку три роки берегли.
Три роки над ними чотирма
Страх висів, неначе смерть сама.
…Але все колись – таки мина,
Закінчилась навіть і війна.
І як бджоли після бурі рій,
Люди свій розшукували рід.
Хто знайде, а хто і не знайде, –
Людям важче розшукать людей.
Людям важче, та одного дня
Забирала дівчинку рідня.
І сім’я і світ – усе нове,
І усе своїм вона назве.
Та й тоді вже – чи ж не дивина? –
Мірра їх згадала імена!
Не було, мабуть, і дивини –
Адже все було вже без війни.
Все вертало до життя тепла,
Тільки мама так і не прийшла…
…Все ж роки – скоріш – таки – літа,
Як з них швидко листя обліта…
Та найперше, – що з дитинства дні,
Зеленіє крізь життя мені.
…Дівчина, чи жінка молода,
Та така висока і худа.
І оката й дві товсті коси –
Той надмір терпіть не було сил,
Він мене до реву аж довів –
А то Мірра завітала в Львів!
«Наша Мірра» – тільки ці слова
Мама зразу й вимовить могла.
Та у них тоді лиш був і зміст.
Повний зміст і радості і сліз.
…Довго в часу недосяжний глиб
Вседосяжні спомини пливли.
…Наша Мірра, де ти зараз, де?
Чи земна ще путь тебе веде,
Вдома вже, чи, як і я ще гість? –
Вже ніхто на це не відповість…
…З далі вітер пам’яті війнув,
Це було у Львові, у війну.
Зі збірки «Виднокіл»
Закид біосфері
Постійно з космічної далі,
З уявної хмарності площ
На землю піском і металом
Летить радіантовий дощ.
Та мало що вцілить у дім наш –
Усе ще в польоті спиня
Хоча й не тверда, та надійна
Землі атмосферна броня.
І в серпні горить безупинно
Весь ночі високий довкіл…
Чому ж біосфера людини
Не спалює біди людські?
Я не про удари тілесні –
Тілесного в тім і вина –
Душевні і навіть словесні
Не може відбити вона!
Мене від образи й печалі
Не в силі вона боронить –
Прямим попаданням влучають
В беззахисне серце вони.
Чи сила її й ні до чого –
То серця робота – боліть?…
…і знову у небі нічному
Горить метеор чи болід.
Ольвія
Скіфії степ і понтійська вода.
Він ще росте, і вона ще гойда.
А поміж них – таїна із таїн:
Світ, що затих німотою руїн.
Стежка збіга до міфічних століть.
Зевсів курган їхнім свідком стоїть.
Гальки рядок, наче елліна слід,
Наче місток у відкопаний світ.
Жовто цвіте поміж ер лобода…
Скіфії степ і понтійська вода.
Не чужі
Ми всі, як є, на світі інваліди,
Бо в кожного чогось не вистача.
Ми всі несемо болі наші й біди
І потребуєм дружнього плеча.
Наш рід красу підносить аж до неба,
Бо, звісно, люба втіха, а не біль.
Але любить найбільше саме й треба
Тих, кого доля скривдила найбільш.
Тож хай з добром і слово наше й діло
Пройти повз них ніколи не спішать.
Бо як нещастя не скарало б тіло,
А є страшніш – спотворена душа.
Щоб, як свої, були нам їхні біди
І їхні болі, гострі, як ножі.
Нехай не наше слово «інваліди» –
Були б нам тільки люди не чужі.
Криниці
Такою прохолодою в спекотний день повіяло,
Коли відро водиці я приніс,
Що знову пригадалися криниці, що поїли нас,
Із зорями дзвінкими аж на дні.
…Такі були обставини: малі водою відали,
З коромислом на плечах і росли.
І вітер нас по балочці з коромислами й відрами
Хитав, немов ходячі терези.
Несли болотом осені, несли зимою лютою
І кожен тоді воду мов святив:
То дерев’яні хрестики, щоби вона не хлюпала,
У повні відра клали ми завжди.
…А тітка нетерплячиться, вже щось і обіця мені –
Я відра всім виловлював не раз –
То ж з «кішкою», як з вудкою, тупцюю біля цямрини,
Доказую, показую свій клас.
Хоч спрагою знеможений, було, не менш ніж голодом, –
Та спробуй довго із відра попить –
Таким глибинним холодом вода ударить в голову –
Заледь не так, як градусами спирт.
І скільки не поїли нас – ніколи не міліли ви,
Бо ж вас поїла матінка-земля…
Негоди у вас цілили, а ви лишались цілими, –
Такими вас і бачу я здаля.
Чи, може, пощастило вам і перед часом вистоять,
Чи вже він випив унизу села
Глибокі ті криниченьки, усі з водою чистою, –
На зорях же настояна була.
ПРОГНОЗИ І МОРОЗИ
Крізь «дірку» таємничу
Проліз на Землю Космос,
І у мені, пилинці,
Знаходить свою ціль.
Згадаєм мимоволі,
Що рік цей – високосний,
І головне – що в нього
На самому кінці.
Наука й анекдоти
Розповідати може,
Хоча й невідомо,
У чому їхня сіль.
Спини же потепління,
О наш Великий Боже,
Бо скоро на планеті ми вимерзнемо всі!
НАЙПОПУЛЯРНІШЕ ВИДАННЯ
Це – усіх видань видання!
Над всіма воно витає,
Над всіма воно й стоїть
Бозна скільки вже століть.
І піднесене, і побут –
Всі на нього мають попит,
Що не більший і не менший,
А завжди один – безмежний.
Хто не вміє і читати,
Його твори хоче мати,
Див з див: читать не вміє,
Але як же розуміє!
Тиражі його космічні,
Його твори й справді вічні,
Не письмом, числом хороші,
Це видання, звісно – гроші.
ІЗ ЖИТТЯ ОВЕЦЬ
Попереду йшов круторогий баран,
Старий і великий – солідний.
І вівці вважали: то він вибире
Путі для отари безбідні.
По-своєму вівці й розумні були
І мислить, мабуть, логічно:
Адже як попереду йде хтось коли,
То, мабуть же, знає – навіщо.
Був першим і справді баран недарма,
Хоч там трохи в іншому справа:
Попереду йти – і пилюки нема,
І зовсім не збиті ще трави.
О розум, служи нам в дорозі хоч ти,
Не дай до отари попасти,
Та йти по-овечому сліпо за тим,
Хто перший – щоб добре попастись.
ОСІННІЙ ДИМ
Як згасне вогнище, лиман,
Як дим, по березі туман…
Осінній дим, один лиш дим,
Де був колись я молодим.
Сплива і тоне у вітрах
Ще теплий дух згорілих трав…
Осінній дим, примарний дим,
Як те, що був я молодим.
Сіріє попелом полин,
Мов дим, думок повільний плин…
Осінній дим, мов часу дим,
За ним і я був молодим.
Тьмяніє вись і провиса,
Димлять осінні небеса…
Бливе й пливе осінній дим,
Туди, де був я молодим.
АНАЛОГІЇ
(звичайно, жарт)
Був Маяковський асом у більярді,
І успіх свій пояснював таким
(А, мабуть, є від істини і в жарті):
– Це лиш тому, що прізвище на «кий».
Звичайно, жарт, бо зовсім таки слабо
Колись у лузи кулі я вганяв,
Хоч і в моєму прізвищі так само
На тому ж місці «кий» отой стояв.
Якщо ж про віршів згадувать початки,
То я з великим на одній нозі:
- Ну як з такою назвою мовчати,
Коли у ній вже й зразу ледь не «дзінь»?
ЩЕ РАЗ ПРО СКЛЕРОЗ
За хворобу вважати полиште ви
Те, що з часом приходить до всіх.
Наша пам’ять – це шафа з поличками,
Все життя нам заповнювати їх.
Через те, що ця шафа не гумова, –
Є у неї і верх свій, і низ –
Всім прожитим, прочитаним, думами
Вона й сповнюється врешті колись.
Ще глибинне у шафі тримається,
А що скраю – уже й випада.
То ж найкраще нам даль пам’ятається,
Коли згадувать щось випада.
З нами все, що в житті нас оточує,
Що зустрілось на нашім віку…
Називайте склероз, як хочете,
Переповнену пам’ять людську.
І МОРЕ ПЕРЕПЛИВУ…
Які лиш їх не бачили світи,
Де лиш запоріжці не бували…
Життя прожить – не поле перейти,
Та вони й моря перепливали.
Мабуть, то Бог козацький їх беріг:
На своїх міфічних майже «чайках»,
Вони Дніпро лишаючи поріг,
Брали хіба тільки лиш Очаків?
І хто-зна, може, то не тільки з дум:
Одягнувши щогли в шаровари, –
У скрути час попутний вітер дув –
«Чайки» море справно шарували.
А вже річки – ну, скільки там пливти?
Козаки, як скіфи, а чи таври,
Узявши власних коней за хвости
Вже й пливли, як здовжені кентаври.
Та, що в горі, коли тоді і низ
Вів не раз, бувало, і до звершень.
І зараз кажуть: козаки човни
І були підводними найперші.
І зла чужої звідавши води,
До добра, до рідної вертали…
Життя прожить – не поле перейти,
Та вони й море перепливали.
ОБЛИЧЧЯ
Печаль туманом огорта:
Така ще мама молода!
Мов розійшлися часу шви –
І навіть батько ще живий.
Як до єдиної мети,
До нас він буде йти та йти…
Що не дійшов – не дивина,
Тоді якраз була війна.
Яка світлина ця стара,
Та час обличчя не стира.
В незнаній мною далині
Вони всміхаються мені.
Акації
Як пахне ще травнем трава,
Які ще ромашки окаті!
А вітер останні зрива
Пелюстки вже з літніх акацій.
На вітру розлогих путях,
Що світом зеленим побігли,
Дерева неначе летять,
І діл під деревами білий.
Немов молоко пролилось
З дійниць ще налитих весною…
І знову кінчається щось,
І щось починається знову.
Липневе
Яблук і слив після злив,
Крапель, немов, на вітах.
Липи давно відцвіли,
Липень – вершина літа.
І таїна кавуна.
І вже розгадка дині…
Літо навкіл не мина,
Літо якраз на вершині.
Днів аж прибійна пора
З піку свого вже збігла.
Літо ткепла набира,
Але вже губить світло.
Зелень, легка, наче дим,
Саме у тому віці,
Що до лиману води
Йде по горбах, як східцях.
Репне кавун під ножем,
Яблуко схилить гілку…
Липень – вершина уже,
Липень – вершина тільки.
Не аналогії
І відцвіли давно дерева,
І віддухмянів їхній цвіт,
Але було це недаремно,
Хай і не кожна квітка – плід.
…І злив надій весняна буйність,
І до всього дійду ось-ось…
Життю я дякую за юність,
Хоча ніщо і не збулось.
У компанії
(Серйозний жарт)
Старіли люди, а природа
І наша матінка – Земля
Були таким, як і зроду,
Хоч під яким кутом не глянь.
Та натяка тепер погода,
Про це вже ясно кажуть ЗМІ:
Земля старіє, і в природі
Вже вікових багато змін.
То тут, то там Землі недобре,
І ці симптоми – все нові –
Тієї. Мабуть, вже хвороби,
Яка говорить і про вік.
…Льодовику уже в дорозі
До всепланетної води.
…Підземні сили стали в змозі
І вісь Землі уже водить.
…Подумать лиш: землян калічить –
Знать, атмосфера вже не та –
Тепер каміння аж космічне,
Що на планету заліта.
І хоч мій вік ніщо не зменшить,
З яких не глянь уже сторін,
Що не кажіть, а трохи легше
В такій компанії старіть.