[sc:adsence]

50 років на поетичній ниві

14 листопада наш земляк Юрій Васильович Зіньковський відзначив ювілей – 50 років своєї творчої діяльності, бо саме цього дня півстоліття тому у районній газеті «Чорноморська зірка» був опублікований перший вірш, з якого розпочався його довгий шлях у поезію.

Творчість Юрія Зіньковського стала вже часткою нашого буття, бо кожна подія, яка відбувається в житті суспільства у цілому, нашої країни, Очаківщини, чи рідного села, знаходить відлуння у його творах. Він достеменно знає  ціну миті – уже прожитої й наступної. Його поезія – то чутливий камертон думок, почуттів, стану душі.

Юрій Васильович – справжній життєлюб, закоханий у рідний край. Читаєш вірші земляка– й одразу потрапляєш у полон його поетичного слова, відчуваючи навколишній світ його зором, слухом і душею.

Редакція «Чорноморської зірки» щиро бажає йому не втрачати творчого запалу та, як завжди, у простих речах помічати високий філософський зміст, а ще – поповнення рядів шанувальників поета.

А тих, хто не уявляє нового випуску «Леванту» без віршів Юрія Васильовича, ми радуємо добіркою його нових поезій.

 

Літнє

Мов тільки стулились очі –

А день вже й почав свою путь.

Якими короткими ночі

У місяці червні стають!

І дня буде знову замало,

Щоб денне усе поробить.

А ніч лише тільки засмага

На втомленім тілі доби.

 

Смерть абрикоси

Ізнизу хвилі все до неї линули,

Згори по кручі п’ялась дереза,

А опріч неї, між піском і глиною

На кілометри – ані деревця.

 

Народжена скоріш за все із кісточки, –

Бо хто в цю землю щось коли садив? –

Зійшла вона, як випадкова звісточка –

З горішніх далей, де шумлять сади.

 

Коли на всьому оковиднім просторі

З горбів збігала зелень, наче грим,

Під нею тінь була спасенним островом

У океані літньої жари.

 

…Обвали кручі дибились торосами,

З лиману хвилі все так само йшли,

Коли запахло раптом абрикосами

Там, де завжди лише гірчив полин.

 

Аж до води вони, було котилися

В липневі дні від вітряних атак,

І від горішніх чимось та різнилися –

Був трохи іншим запах їх і смак.

 

Роки, мов чайки, над лиманом линули,

В один лиш бік все линули вони…

Висілі хмарка над піском і глиною,

Весною – біла, жовта – восени.

 

Після зими з хуртечами й морозами,

Негод і власних звідавши наліт,

Я так любив сидіть під абрикосою

І слухать шум все витерпілих віт.

 

…А протім небо сіялося дощиком,

І збігла стежка, наче у провал,

Де мертва крона під низеньким стовпчиком

Лежала, як відтята голова.

 

Оце і все, що від життя лишилося,

Своя сокира є на кожен вік…

Листочки ледве-ледве ворушилися,

Вони й були, мабуть, іще живі.

 

Кому вони зробились перепоною,

Ці кільця літ, що наче мозолі?

І я подумав, жалем переповнений:

– І є ж такі ще люди на Землі!

 

…Уже був серпень аж до краю стоншений,

Його уже виднілася й межа…

Лежав вінок під почорнілим стовпчиком,

Як під надгробним каменем лежав.

 

Із штучних квітів…Пам’яттю призначене

Довгожиття для неживих вінків…

І я подумав, що не все ще втрачено,

Коли є люди на Землі й такі.

 

Як це сталось?

Як це сталось, як це сталось? –

Хто на це вже відповість? –

Що прийшла до мене старість –

Гість, який уже й не гість.

 

Гості всі – дитинство, юність,

Все зелене й молоде,

Вже така, здавалось, буйність –

Всі пішли, а ця – не йде…

 

Хто такі права вже дав їй,

Хто зарадить в цій біді,

Що вона все далі й далі

Забирається в мій дім?

 

…А нічого і не сталось,

І кого здивує вість,

Що прийшла й до мене старість,

Як господар, а не гість?

 

Голуби

Я знаю, звідки слово «голуби» –

Воно зійшло, звичайно що, із висі,

Коли в небесний простір голубий

Хтось на землі надовго задивився.

 

І знизіли дерева і дахи

У мить, коли в когось над головою

Тоді іще без імені птахи

Купалися у небі голубому.

 

І той один, хто з дому їм махав,

Ще на віки лишаючись наземним,

І дав ім’я цим трепетним птахам,

Сам назавжди зоставшись безіменним.

 

– Уже, як міф, дерева і дахи,

Казковим час той став давно так само.

…Злетіли в небо просто як птахи,

Щоби на Землю сісти голубами.

 

Поле

Это поле черно-белое, как жизнь,

Каждой клетки каждой клеткою держись

А фигуры, будто люди, – ведь и тут,

Как по жизни, все по-своему идут.

 

…Здесь одним – так шире всех шагать дано;

Да и в сторону какую – все равно.

…Ну, а эти, что все прыгают, – из тех –

Что свои им, что чужие – через всех.

 

…Те, что первые, и ходят лишь вперед,

И такой у них всегда короткий ход!

Это – пешки, их не спутаешь ни с кем,

Больше всех их, как и в жизни, на доске.

 

Потому-то мастера любой поры

Расставались так легко с «душой игры»! 1

 

…Это поле, черно-белое, как жизнь,

Эту пешку так притягивает высь!

Шаг последний лишь – и пешке все под стать –

 

Стоит только быть собою перестать.

…За чужую спину прятать свою грудь –

Как и в жизни, рокировки та же суть.

 

И надежно все и выгодно – смогли!

Только в записи потом одни нули. 2

 

…Обе чаши у часов давно полны,

И горчит уже осадок, как полынь:

Над простым так много думаешь – и вот

Самый главный не успеешь сделать ход.

 

Это поле черно-белое, как жизнь,

С ним расстанешься, хоть как его держись.

И уйти с него в убежище одно

Всем фигурам черно-белым суждено.

 

Черно-белая, как поле, моя жизнь,

За себя, не за него мне расскажи:

-Почему лишь за тобою тот приют,

Где фигуры твои равными стают?

 

1 Так назвал пешки знаменитый французский шахматист Ф.А. Филидор (1726-11795).

2 Запись рокировки шахматной нотацией: длинной: 0-0-0, короткой: 0-0

 

Пророцтво

Зі смертю кожної людини

Вмирає цілий світ

Мудрість

Хоча і щомиті й на кожному кроці

Непевності віють вітри,

Я знаю, що буде в п’ятнадцятім році:

Мені буде сімдесят три.

 

Та навіть і це крізь туман таки світить,

Я точно лиш знаю одне,

Одне, але те, що кінець буде світу

Тоді, як не стане мене.

 

Пам’яті Андрія Баля

Знов серце стиснулось від болю:

Яка в життя коротка путь!..

Він мав і прізвище футбольне – 1

Туге й дзвінке, як його суть.

 

Так само, як Медвідь і Сабо, – 2

Через багато тільки літ –

І з тих же місць і він так само

Провів наш м’яч по всій Землі.

 

На все життя він з ним зріднився,

Його життя він був і зміст…

На полі лиш не народився,

Та вмер на полі футболіст. 3

 

1 balle (фр.) -м’яч

2Гравці київського «Динамо» і збірної СРСР, родом із Галичини

3А. Баль вмер на футбольному полі.

 

 

Дещо про мистецтво

Мистецтво дано нам для того,

Щоб не вмерти від істини

Ф. Ніцше

Поезія і вся література,

І все мистецтво, що на світі є!

Вам сонми літ, та чи людська натура

Від вас хоч трохи людяніш стає?

На повен зріст неправда всюди ходить

І нице все підносить до небес.

Різниця в тім, що більше ніж природу,

Ми боїмось тепер самих себе.

 

Читаємо життя, як вічну повість

Про віру, і надію, і любов,

Але наш Бог, який, звичайно, совість,

До нас не ближче з кількістю церков.

 

Та все ж, та все ж, питання в головному,

Яке саме собою постає:

Чи був би світ, з прекрасним незнайомий,

Хоча б таким, яким він зараз є?

 

Мірра

За спогадами І.П. Шагай, жительки с. Чорноморка

З далі вітер пам’яті війнув:

Це було у Львові, у війну.

Як давно було вже, як давно,

Та не забувається воно…

В тім зв’язку між поколінь і суть –

Пам’ять естафетою несуть.

…У той бік, де львівська цитадель,

Гнали німці змучених людей.

Гнали, щоб назад не повернуть,

Йшли євреї у останню путь.

Йшли та йшли повз той напівпідвал,

Пів-вікна, що в білий світ підняв.

Хтось – а хто – вже взнати не дано –

Дівчинку і вкинув у вікно.

За вікном тим вже не перший рік

Проживав мій не розлогий рід:

Бабця-полька, українець –дід

І донька їх – дівчинка тоді.

Дівчинка та – матінка моя,

З її вуст це все почула я.

…А підкидьок років чи й п’яти

Скімлив у куточку темноти

Те падіння, як останній рух

З маминих, мабуть, скоріше рук.

Міра страху – вся була в очах,

Міррою назвалося дівча.

Навіть як оговталась мала,

Більш сказать про себе не змогла.

Та смаглявість, кучерики ті –

Що й казать, як все на видноті.

А вікно, що прийняло дитя,

І було дверима до життя:

Що робить – не думала сім’я

Знайда зразу стала, як своя.

…Небезпечним став найближчий дім –

Адже німці мешкали у нім.

Адже там жили два хлопчаки

До всього цікавих і метких.

Та від всього світу як могли

Міррочку три роки берегли.

Три роки над ними чотирма

Страх висів, неначе смерть сама.

…Але все колись – таки мина,

Закінчилась навіть і війна.

І як бджоли після бурі рій,

Люди свій розшукували рід.

Хто знайде, а хто і не знайде, –

Людям важче розшукать людей.

Людям важче, та одного дня

Забирала дівчинку рідня.

І сім’я і світ – усе нове,

І усе своїм вона назве.

Та й тоді вже – чи ж не дивина? –

Мірра їх згадала імена!

Не було, мабуть, і дивини –

Адже все було вже без війни.

Все вертало до життя тепла,

Тільки мама так і не прийшла…

…Все ж роки – скоріш – таки – літа,

Як з них швидко листя обліта…

Та найперше, – що з дитинства дні,

Зеленіє крізь життя мені.

…Дівчина, чи жінка молода,

Та така висока і худа.

І оката й дві товсті коси –

Той надмір терпіть не було сил,

Він мене до реву аж довів –

А то Мірра завітала в Львів!

«Наша Мірра» – тільки ці слова

Мама зразу й вимовить могла.

Та у них тоді лиш був і зміст.

Повний зміст і радості і сліз.

…Довго в часу недосяжний глиб

Вседосяжні спомини пливли.

…Наша Мірра, де ти зараз, де?

Чи земна ще путь тебе веде,

Вдома вже, чи, як і я ще гість? –

Вже ніхто на це не відповість…

…З далі вітер пам’яті війнув,

Це було у Львові, у війну.

 

Зі збірки «Виднокіл»

 Закид біосфері

Постійно з космічної далі,

З уявної хмарності площ

На землю піском і металом

Летить радіантовий дощ.

 

Та мало що вцілить у дім наш –

Усе ще в польоті спиня

Хоча й не тверда, та надійна

Землі атмосферна броня.

 

І в серпні горить безупинно

Весь ночі високий довкіл…

Чому ж біосфера людини

Не спалює біди людські?

 

Я не про удари тілесні –

Тілесного в тім і вина –

Душевні і навіть словесні

Не може відбити вона!

 

Мене від образи й печалі

Не в силі вона боронить –

Прямим попаданням влучають

В беззахисне серце вони.

 

Чи сила її й ні до чого –

То серця робота – боліть?…

…і знову у небі нічному

Горить метеор чи болід.

 

Ольвія

Скіфії степ і понтійська вода.

Він ще росте, і вона ще гойда.

А поміж них – таїна із таїн:

Світ, що затих німотою руїн.

 

Стежка збіга до міфічних століть.

Зевсів курган їхнім свідком стоїть.

Гальки рядок, наче елліна слід,

Наче місток у відкопаний світ.

 

Жовто цвіте поміж ер лобода…

Скіфії степ і понтійська вода.

 

Не чужі

Ми всі, як є, на світі інваліди,

Бо в кожного чогось не вистача.

Ми всі несемо болі наші й біди

І потребуєм дружнього плеча.

 

Наш рід красу підносить аж до неба,

Бо, звісно, люба втіха, а не біль.

Але любить найбільше саме й треба

Тих, кого доля скривдила найбільш.

 

Тож хай з добром і слово наше й діло

Пройти повз них ніколи не спішать.

Бо як нещастя не скарало б тіло,

А є страшніш – спотворена душа.

 

Щоб, як свої, були нам їхні біди

І їхні болі, гострі, як ножі.

Нехай не наше слово «інваліди» –

Були б нам тільки люди не чужі.

 

Криниці

Такою прохолодою в спекотний день повіяло,

Коли відро водиці я приніс,

Що знову пригадалися криниці, що поїли нас,

Із зорями дзвінкими аж на дні.

 

…Такі були обставини: малі водою відали,

З коромислом на плечах і росли.

І вітер нас по балочці з коромислами й відрами

Хитав, немов ходячі терези.

 

Несли болотом осені, несли зимою лютою

І кожен тоді воду мов святив:

То дерев’яні хрестики, щоби вона не хлюпала,

У повні відра клали ми завжди.

 

…А тітка нетерплячиться, вже щось і обіця мені –

Я відра всім виловлював не раз –

То ж з «кішкою», як з вудкою, тупцюю біля цямрини,

Доказую, показую свій клас.

 

Хоч спрагою знеможений, було, не менш ніж голодом, –

Та спробуй довго із відра попить –

Таким глибинним холодом вода ударить в голову –

Заледь не так, як градусами спирт.

 

І скільки не поїли нас – ніколи не міліли ви,

Бо ж вас поїла матінка-земля…

Негоди у вас цілили, а ви лишались цілими, –

Такими вас і бачу я здаля.

 

Чи, може, пощастило вам і перед часом вистоять,

Чи вже він випив унизу села

Глибокі ті криниченьки, усі з водою чистою, –

На зорях же настояна була.

 

ПРОГНОЗИ І МОРОЗИ

Крізь «дірку» таємничу

Проліз на Землю Космос,

І у мені, пилинці,

Знаходить свою ціль.

Згадаєм мимоволі,

Що рік цей – високосний,

І головне – що в нього

На самому кінці.

Наука й анекдоти

Розповідати може,

Хоча й невідомо,

У чому їхня сіль.

Спини же потепління,

О наш Великий Боже,

Бо скоро на планеті ми вимерзнемо всі!

 

НАЙПОПУЛЯРНІШЕ ВИДАННЯ

Це – усіх видань видання!

Над всіма воно витає,

Над всіма воно й стоїть

Бозна скільки вже століть.

І піднесене, і побут –

Всі на нього мають попит,

Що не більший і не менший,

А завжди один – безмежний.

Хто не вміє і читати,

Його твори хоче мати,

Див з див: читать не вміє,

Але як же розуміє!

Тиражі його космічні,

Його твори й справді вічні,

Не письмом, числом хороші,

Це видання, звісно – гроші.

 

ІЗ ЖИТТЯ ОВЕЦЬ

Попереду йшов круторогий баран,

Старий і великий – солідний.

І вівці вважали: то він вибире

Путі для отари безбідні.

По-своєму вівці й розумні були

І мислить, мабуть, логічно:

Адже як попереду йде хтось коли,

То, мабуть же, знає – навіщо.

Був першим і справді баран недарма,

Хоч там трохи в іншому справа:

Попереду йти – і пилюки нема,

І зовсім не збиті ще трави.

О розум, служи нам в дорозі хоч ти,

Не дай до отари попасти,

Та йти по-овечому сліпо за тим,

Хто перший – щоб добре попастись.

 

 

ОСІННІЙ ДИМ

Як згасне вогнище, лиман,

Як дим, по березі туман…

Осінній дим, один лиш дим,

Де був колись я молодим.

Сплива і тоне у вітрах

Ще теплий дух згорілих трав…

Осінній дим, примарний дим,

Як те, що був я молодим.

Сіріє попелом полин,

Мов дим, думок повільний плин…

Осінній дим, мов часу дим,

За ним і я був молодим.

Тьмяніє вись і провиса,

Димлять осінні небеса…

Бливе й пливе осінній дим,

Туди, де був я молодим.

 

АНАЛОГІЇ

(звичайно, жарт)

Був Маяковський асом у більярді,

І успіх свій пояснював таким

(А, мабуть, є від істини і в жарті):

– Це лиш тому, що прізвище на «кий».

Звичайно, жарт, бо зовсім таки слабо

Колись у лузи кулі я вганяв,

Хоч і в моєму прізвищі так само

На тому ж місці «кий» отой стояв.

Якщо ж про віршів згадувать початки,

То я з великим на одній нозі:

  • Ну як з такою назвою мовчати,

Коли у ній вже й зразу ледь не «дзінь»?

 

ЩЕ РАЗ ПРО СКЛЕРОЗ

За хворобу вважати полиште ви

Те, що з часом приходить до всіх.

Наша пам’ять – це шафа з поличками,

Все життя нам заповнювати їх.

Через те, що ця шафа не гумова, –

Є у неї і верх свій, і низ –

Всім прожитим, прочитаним, думами

Вона й сповнюється врешті колись.

Ще глибинне у шафі тримається,

А що скраю – уже й випада.

То ж найкраще нам даль пам’ятається,

Коли згадувать щось випада.

З нами все, що в житті нас оточує,

Що зустрілось на нашім віку…

Називайте склероз, як хочете,

Переповнену пам’ять людську.

 

І МОРЕ ПЕРЕПЛИВУ…

Які лиш їх не бачили світи,

Де лиш запоріжці не бували…

Життя прожить – не поле перейти,

Та вони й моря перепливали.

Мабуть, то Бог козацький їх беріг:

На своїх міфічних майже «чайках»,

Вони Дніпро лишаючи поріг,

Брали хіба тільки лиш Очаків?

І хто-зна, може, то не тільки з дум:

Одягнувши щогли в шаровари, –

У скрути час попутний вітер дув –

«Чайки» море справно шарували.

А вже річки – ну, скільки там пливти?

Козаки, як скіфи, а чи таври,

Узявши власних коней за хвости

Вже й пливли, як здовжені кентаври.

Та, що в горі, коли тоді і низ

Вів не раз, бувало, і до звершень.

І зараз кажуть: козаки човни

І були підводними найперші.

І зла чужої звідавши води,

До добра, до рідної вертали…

Життя прожить – не поле перейти,

Та вони й море перепливали.

 

ОБЛИЧЧЯ

Печаль туманом огорта:

Така ще мама молода!

Мов розійшлися часу шви –

І навіть батько ще живий.

Як до єдиної мети,

До нас він буде йти та йти…

Що не дійшов – не дивина,

Тоді якраз була війна.

Яка світлина ця стара,

Та час обличчя не стира.

В незнаній мною далині

Вони всміхаються мені.

 

 

Акації

Як пахне ще травнем трава,

Які ще ромашки окаті!

А вітер останні зрива

Пелюстки вже з літніх акацій.

 

На вітру розлогих путях,

Що світом зеленим побігли,

Дерева неначе летять,

І діл під деревами білий.

 

Немов молоко пролилось

З дійниць ще налитих весною…

І знову кінчається щось,

І щось починається знову.

 

Липневе

Яблук і слив після злив,

Крапель, немов, на вітах.

Липи давно відцвіли,

Липень – вершина літа.

 

І таїна кавуна.

І вже розгадка дині…

Літо навкіл не мина,

Літо якраз на вершині.

 

Днів аж прибійна пора

З піку свого вже збігла.

Літо ткепла набира,

Але вже губить світло.

 

Зелень, легка, наче дим,

Саме у тому віці,

Що до лиману води

Йде по горбах, як східцях.

 

Репне кавун під ножем,

Яблуко схилить гілку…

Липень – вершина уже,

Липень – вершина тільки.

 

 

Не аналогії

І відцвіли давно дерева,

І віддухмянів їхній цвіт,

Але було це недаремно,

Хай і не кожна квітка – плід.

 

…І злив надій весняна буйність,

І до всього дійду ось-ось…

Життю я дякую за юність,

Хоча ніщо і не збулось.

 

У компанії

(Серйозний жарт)

Старіли люди, а природа

І наша матінка – Земля

Були таким, як і зроду,

Хоч під яким кутом не глянь.

 

Та натяка тепер погода,

Про це вже ясно кажуть ЗМІ:

Земля старіє, і в природі

Вже вікових багато змін.

 

То тут, то там Землі недобре,

І ці симптоми – все нові –

Тієї. Мабуть, вже хвороби,

Яка говорить і про вік.

 

…Льодовику уже в дорозі

До всепланетної води.

…Підземні сили стали в змозі

І вісь Землі уже водить.

 

…Подумать лиш: землян калічить –

Знать, атмосфера вже не та –

Тепер каміння аж космічне,

Що на планету заліта.

 

І хоч мій вік ніщо не зменшить,

З яких не глянь уже сторін,

Що не кажіть, а трохи легше

В такій компанії старіть.