[sc:adsence]

  5 вересня 2014 р., №№ 71 – 72

В. СИДОРЮК

 ***

Даже самый далекий путь

Начинается шагом первым;

А до цели дойдешь – забудь

Неудачи, усталость, нервы.

Можно будет не вспоминать

Темноту и дороги слякоть,

И как трудно рассвета ждать,

И надеяться, и не плакать.

Очень многое позади,

Понимания путь тернист.

Пыль дорог смывают дожди,

В лужах свет луны серебрист.

Что придумано – не кори,

Мне бессонница диктовала.

То, что пройдено, повторить

Не получится.

Я устала.

Но… с надеждою жду зари.

***

Легко сказать: “Угомонись,

Не думай, не мечтай, не помни.

Спустись с небес на землю вниз,

Будь терпеливою и скромной”.

Легко советы раздавать

И всех своим аршином мерить,

Труднее чью-то боль понять

И, разделив, в себя принять,

Заставить в доброту поверить.

Как мало хочет человек!

Чтоб верили и понимали.

И чтоб над пропастью во тьме

Друг другу руку подавали.

Через обиды, горечь, крик,

Напоминание, ошибки,

Увидеть на короткий миг

Свет ободряющей улыбки.

 

***

“Кто говорит, что на войне не страшно,

Тот ничего не знает о войне”

Юлия Друнина

Уже давно голова седая,

Но помню с детства и до сих пор,

Как слушала девочкой, замирая,

Мамин тихий рассказ – разговор.

О том, как буржуйкой

грелись в блокаду,

Возили воду с Невы на санках…

Мама не бросила Ленинграда,

Тушила немецкие зажигалки,

Детали точила для наших танков,

Чтобы скорее прорвали блокаду.

Она перестала бояться бомбежек,

В бомбоубежище не спускалась.

Сидя в трамвае,

вздремнула немножко,

Сильнее страха была усталость.

Грела у сердца хлеба кусочек,

Несла для доченьки пятилетней.

Но… голод блокадный

не вынесла дочка,

Угасла в мрачное лихолетье.

Теперь ей было бы семьдесят пять,

А прожила она только пять.

Мы с сестрой послевоенные,

Как только чуточку подросли,

Вместе с мамой на коленях

У братской могилы вахту несли,

Где наша сестренка

сном вечным спит.

Внуки растут под мирным небом,

Крошат хлеб во дворе голубям.

Пусть всем хватает добра и хлеба.

Мамочка, слышишь – я помню тебя!

Апрель, 2012

 

ЭХО ВОЙНЫ

Давно закончилась война,

Но до сих пор на дне лимана

Лежат и мины и снаряды.

Недавно подняли со дна

Полтонны смерти проржавевшей,

Взрыв прозвучал, как будто рядом.

Катилось эхо той войны,

Где мой отец был искалечен,

А мать в блокаду у станка

Стояла, чтобы мир был вечен.

В блокаду маме снился хлеб,

Горячий, только что из печки.

Песчинка в сонмище судеб

С малышкой-дочкой,

тающей как свечка.

Теперь в могиле братской спит

Моя сестра, угасшая в блокаду.

Пусть будет мир!

И пусть звучит

Лишь мирных взрывов канонада.

Ноябрь, 2011

 

А. МУРЛЕНКО

ГИЛЕЯ  (КИНБУРНСКАЯ КОСА)

Рассвет забрезжил на востоке,

Дохнула свежестью земля,

Качнул стеной камыш высокий.

Очнулась, ты, Гилея –

матушка моя!

Лучем рисует, будто кистью,

Совсем таинственный творец,

Над горизонтом спелым плодом

Алеет солнечный венец.

Трепещет стан прекрасный твой

Лиманом, морем весь омытый,

Сверкает утренней росой,

Веселым солнцем весь умытый.

Роскошных трав костер пестреет,

И гложет нежно ветерок,

Вдали Волыжин лес синеет,

Белеет берегом

песчаный поясок.

Садятся песен птичьи росы

На лепестки нагие чабреца.

А рядом, играют

солнцем солеросы,

Или просто – поля нагого

солонца.

Дохнуло с моря

удалью моряцкой,

И парус пузырится над волной,

Рыбак идет с удачею рыбацкой,

Держа на мачте неба

купол голубой.

О, ты, моя Гилея!

Глаза твои – озера вечно голубые

Чаруют душу юную мою,

Семейства чаек молодые

Определяют веселым криком

Судьбу прекрасную твою.

Цвети, моя Гилея! Цвети,

мой чудный край!

Тебя я буду помнить вечно,

И ты, меня не забывай!

 

 

Галина КИРИЧЕНКО

КАЮСЬ

Я, может, неправа

Быть может – ошибаюсь,

Но выбор сделан:

Я поступить иначе – не могу.

Терзаюсь, мучаюсь,

Но все ж не каюсь,

Пока есть эти муки – я живу.

Он в жизни для меня –

Как вдохновенье.

А в жизни для нее –

Он просто муж.

Я счастлива бываю

Лишь мгновенья,

Ей, как жене – нести

Бесценный груз.

В моем сознании ее упреки

Покоя не дают при встрече с ним,

Коль вместе мы –

Я очень одинока,

А если врозь –

душа кричит за ним.

Нет, я разлучницей не буду,

Чужого счастья трогать не хочу,

Но если суждено нам

Повстречаться – хотя на миг! –

Его не отпущу!

 

 

Ю. ЗІНЬКОВСЬКИЙ

(Зі збірки “Виднокіл”)

ЗАКИД БІОСФЕРІ

Постійно з космічної далі,

З уявної хмарності площ

На землю піском і металом

Летить радіантовий дощ.

Та мало що вцілить у дім наш –

Усе ще в польоті спиня

Хоча й не тверда, та надійна

Землі атмосферна броня.

І в серпні горить безупинно

Весь ночі високий довкіл…

Чому ж біосфера людини

Не спалює біди людські?

Я не про удари тілесні –

Тілесного в тім і вина –

Душевні і навіть словесні

Не може відбити вона!

Мене від образи й печалі

Не в силі вона боронить –

Прямим попаданням влучають

В беззахисне серце вони.

Чи сила її й ні до чого –

То серця робота – боліть?…

…і знову у небі нічному

Горить метеор чи болід.

 

ОЛЬВІЯ

Скіфії степ і понтійська вода.

Він ще росте, і вона ще гойда.

А поміж них – таїна із таїн:

Світ, що затих німотою руїн.

Стежка збіга до міфічних століть.

Зевсів курган їхнім свідком стоїть.

Гальки рядок, наче елліна слід,

Наче місток у відкопаний світ.

Жовто цвіте поміж ер лобода…

Скіфії степ і понтійська вода.

 

НЕ ЧУЖІ

Ми всі, як є, на світі інваліди,

Бо в кожного чогось не вистача.

Ми всі несемо болі наші й біди

І потребуєм дружнього плеча.

Наш рід красу підносить   аж до неба,

Бо, звісно, люба втіха, а не біль.

Але любить найбільше   саме й треба

Тих, кого доля скривдила   найбільш.

Тож хай з добром і слово наше й діло

Пройти повз них ніколи не спішать.

Бо як нещастя не скарало б тіло,

А є страшніш – спотворена душа.

Щоб, як свої, були нам їхні біди

І їхні болі, гострі, як ножі.

Нехай не наше слово “інваліди” –

Були б нам тільки люди не чужі.

 

КРИНИЦІ

Такою прохолодою

в спекотний день повіяло,

Коли відро водиці я приніс,

Що знову пригадалися

криниці, що поїли нас,

Із зорями дзвінкими аж на дні.

 

…Такі були обставини:

малі водою відали,

З коромислом на плечах і росли.

І вітер нас по балочці

з коромислами й відрами

Хитав, немов ходячі терези.

 

Несли болотом осені,

несли зимою лютою

І кожен тоді воду мов святив:

То дерев’яні хрестики,

щоби вона не хлюпала,

У повні відра клали ми завжди.

 

…А тітка нетерплячиться,

вже щось і обіця мені –

Я відра всім виловлював не раз –

То ж з “кішкою”, як з вудкою,

тупцюю біля цямрини,

Доказую, показую свій клас.

 

Хоч спрагою знеможений, було,

не менш ніж голодом, –

Та спробуй довго із відра попить –

Таким глибинним холодом

вода ударить в голову –

Заледь не так,

як градусами спирт.

 

І скільки не поїли нас –

ніколи не міліли ви,

Бо ж вас поїла матінка-земля…

Негоди у вас цілили,

а ви лишались цілими, –

Такими вас і бачу я здаля.

 

Чи, може, пощастило вам

і перед часом вистоять,

Чи вже він випив унизу села

Глибокі ті криниченьки,

усі з водою чистою, –

На зорях же настояна була.

 

                І. ШАГАЙ

НЕ ЧОРНОМОРКА – БЕЙКУШ ДАЛЕКИЙ

Запах полиновий степу,

Небо безмежне над ним.

Село старовинне –

Бейкуш Далекий,

У зрілі роки ти стало моїм.

Я бачила злети, падіння

І справи щоденні твої.

Сердець молодих горіння

Підняло наш Бейкуш з колін.

Чорноморкою звешся на карті,

Але крізь далекі віки

Донесла історії пам’ять

Про бейкушську славу дідів.

 

Зазнав ти і війни, і голод,

Тут турки тримали ясир,

А бранки затоки водою

Серця лікували свої.

А зараз тут кручі безмовно

голосять,

Бо зриті вони шукачами скарбів.

Ті ями, як рани, до сонця виносять

Уламки історії скіфських часів.

Вода Березані під сонцем

іскриться,

І, наче вікам, їй нема вороття.

І кручам прадавнім

щовечора сниться,

Як Бейкуш з минулого

йде в майбуття.

 

 

С. ЗУБЕЦЬ

ВОНА

Вона ішла

неквапливою світанковою ходою

розмитими дощем тротуарами

переступаючи через райдугу

через квіти і погляди що їй

дарували радісно люди

ховались за газетні

рядки автомобілі

трамваї поступаючись їй

напоювали срібними

дзвонами вітер

перехоплювали її усмішку

ультрамаринові небеса

слали їй цілунки щирі

Вона просто йшла і тіло її

світилось ранковим сяєвом

яке веселками проступало на

блідому обличчі міста

 

І. РЕУЛЕЦЬ

***

Там, де соняхів очі до краю

Жовтополум’ям плещуть в обрій,

Оксамитні стебла гортаю,

Обіймаю,

Пірнаю в спокій…

В прохолоду б листя –

навідліг,

та не можу.

Не буду!

Не смію:

У такої краси в обіймах –

Ясно-жовті вії жалію…

 

***

Пісок витікає –

крізь човник ізгорнутих пальців…

Що б там не казали –

А так і рахується час…

Мізерність піщинки

і сяєво протуберанців

Однаково рідко

замислитись змушують нас.

А кожна секунда –

віднесена в Вічність піщинка.

І скільки із них ми прожили

для галочки, так…

Важливими справами

зайнята крутить людинка,

Забувши, що часу потік

не спинити ніяк.

 

***

Нема вороття.

Ніколи. Нізащо.

Так я вважала.

А він – прийшов.

Із забуття повернувся, неначе

Поза слідами своїх підошов.

І – за листами,

віршами,

піснями…

Що я скажу?

Запізнився.

Давно.

Ще у ту мить,

Як світлина із нами

Вмерла –

За вітром

пішла у вікно.

 

***

Вдруге, втретє, устодвадцятьп’яте

не позбавиш мене надій.

Ти не здумай мене залякати,

вдома-зрощений чародій.

Зловтішався, що друзі – зрадять,

А кохання – проста жага,

І що долі мірне приладдя –

терези –

Викидати пора.

Ще й узявся судить і прощати,

і поради давать смішні…

…Ну навіщо ж так лютувати

Через слово коротке – “Ні”?